Енергетична криза: як виник дефіцит вугілля, якщо за запасами Україна займає 7 місце у світі?

На складах теплоелектростанцій (ТЕС) і теплоелектроцентралей (ТЕЦ) України критично низькі запаси вугілля. Такі повідомлення з кінця січня і початку лютого поточного року майже кожного дня з’являються в українських ЗМІ. За останніми даними Міністерства енергетики в період з 8 по 15 лютого запаси вугілля скоротилися на 14,17% до 433,6 тис. тонн, що у 2,4 раза менше, ніж затверджено нормами гарантованих запасів. Відповідно до порядку формування паливного балансу об’єднаної енергосистеми (ОЕС) України на 15 лютого на складах ТЕС і ТЕЦ має перебувати 1 043 тис. тонн вугілля. Такий стан справ загрожує стабільній роботі енергетичної системи України і може призвести до аварійних відключень електроенергії. Як така ситуація могла скластися в країні, яка за доведеними запасами викопного вугілля займає сьоме місце у світі і здатна повністю забезпечити внутрішні потреби за рахунок власної сировини? Експерти НАДПУ проаналізували ситуацію з вугіллям.

Джерело: ua-energy.org

 

Стан вугільної галузі України

В Україні зосереджено близько 4% світових запасів вугілля, більшу частину якого складає енергетичне. На коксівне вугілля припадає приблизно 30%. Основні родовища розташовані в Донецькому, Дніпровському та Львівсько-Волинському вугільних басейнах, а також у Дніпровсько-Донецькій і Закарпатській западинах. За марковим складом вугілля відноситься до довгополум’яно-газового, газового, жирного, коксівного. Переважає середньозольне, середньосірчисте вугілля, яке придатне для застосування в енергетиці, що і визначає основну спрямованість вугільного сектору України.

Саме вугілля є ключовим первинним енергоносієм України, найбільшими споживачами якого у державі сьогодні є теплові енергогенеруючі компанії – ТЕС і ТЕЦ (майже 90 %) і тільки 10% припадають на металургійну промисловість, спалювання населенням, виробництво цементу, тощо.

Структура внутрішнього споживання енергетичного вугілля

Джерело: kreston-gcg.co

При цьому роль теплової генерації електроенергії, під час якої спалюється вугілля, у нашій державі залишається досить суттєвою і за даними International Energy Agency складає приблизно 33% від усіх джерел енергії. А частка державної теплової генерації становить лише 23%. Це означає що складова вугілля, видобутого на державних шахтах, стала несуттєвою для ринку в цілому. Так, за вісім місяців 2020 року вугледобувні підприємства України видобули 18,53 млн тонн вугілля, з них державні шахти – 1,8 млн тонн, що становить 9,8% усього видобутку (https://cutt.ly/Nk3QURq).

Загалом, за майже 30 років незалежності України видобуток вугілля впав зі 193 млн тонн у 1991 році до 25,5 млн  тонн у 2019. А кількість шахт скоротилась більш ніж у двічі.

Видобуток вугілля в Україні ведуть підприємства державної і приватної форми власності.

Недержавний сектор вітчизняної вугільної промисловості загалом розвивається в напрямку світових тенденцій і завдяки своєчасному інвестуванню, технічному переоснащенню, вдалому рівню менеджменту, перебуває у задовільному стані. Приватні шахти працюють із прибутком, забезпечуючи як видно з вище сказаного, 90% всього видобутку. І хоча у цілому приватний сектор поступається провідним галузям світу, він має безсумнівні перспективи подальшого розвитку.

Ключовим гравцем галузі є компанія ДТЕК Енерго, виробничі потужності якої представлені 16 шахтами і 5 вуглезбагачувальними фабриками, що забезпечують середній річний видобуток вугілля близько 24,1 млн тонн. Підприємство видобуває енергетичне та коксівне вугілля, забезпечуючи власні енергогенеруючі компанії, продаючи вугілля державі, металургійним комбінатам і на експорт.

З державними вугільними підприємствами ситуація набагато складніша і не така оптимістична. Станом на початок 2021 року у нашій державі налічується 148 шахт, 102 з яких – державні. При цьому, 67 – знаходяться на тимчасово непідконтрольній Україні території, 2 шахти – такі, що не працюють. Фактично працюють 33 державні шахти, що входять в 11 вугледобувних об’єднань. Усі вони підпорядковуються Міністерству енергетики України (Міненерго).

Ефективність роботи цих підприємств залишає бажати кращого. Всі державні вугільні підприємства дотаційні. Державним шахтам щорічно виділяють субвенції з бюджету, які насамперед спрямовуються на покриття різниці між собівартістю видобутку вугілля та ціною реалізації. Однак таке субсидування не в повному обсязі покриває фінансові потреби галузі, бо на беззбитковому рівні працює незначна кількість вугледобувних підприємств. А за результатами роботи 2020 року прибутковою визнана робота взагалі лише однієї шахти “Надія” ДП “Львіввугілля”. М’яко кажучи, не обнадійлива інформація. І це не дивно. Адже галузь має низку проблем природного, фінансово-економічного і політичного характеру, серед яких:

  • Значний вік більшості державних шахт (деяким майже 100 років);
  • Складні гірничо-геологічні умови видобутку – найзручніші для великого промислового видобутку поклади вугілля на сьогодні вже майже вичерпано;
  • Передача в оренду та концесію кращих підприємств;
  • Загальна зношеність матеріально-технічної бази;
  • Неефективний менеджмент.

Щодо останнього. У різні роки профільне міністерство створювало низку державних підприємств, що мали б виконувати функції єдиного покупця вугілля державних шахт і державного трейдера на ринку вугілля – так званого “оператора” ринку вугільної продукції. Сьогодні це створене у 2016 році ДП “Держвуглепостач” та відкрите на початку 2020 року ДП “Укрвугілля”. Основною ідеєю їх створення – є забезпечення належного та прозорого функціонування ринку вугілля, захист українського виробника від впливу неконтрольованого імпорту, а також сталого забезпечення потреб вітчизняних споживачів у дефіцитних марках вугілля. Проте поки що робота підприємств залишається номінальною.

Нині до вище перелічених “старих” проблем галузі, додалися втрата управління внаслідок гібридної агресії з боку Росії над більшістю державних шахт на тимчасово непідконтрольній Україні території Донецької та Луганської областей. Саме на цих шахтах добували найбільш цінну марку енергетичного вугілля – антрацит. А зараз сформувався його дефіцит та виникла потреба в імпорті додаткових обсягів із-за кордону.

Крім того, організаційна структура, методи господарювання та управління у секторі виглядають архаїчними. А чинна система державної фінансової підтримки підприємств державного сектору – неефективна: вона не задовольняє потреб всіх діючих шахт, а механізм її надання блокує стимули до високопродуктивної роботи. Та і про яку високопродуктивну роботу можна говорити, коли державні вугледобувні підприємства обтяжені боргами. І мова йде не лише про заборгованість з виплати заробітної плати, яка ще станом на 1 грудня 2020 року складала 1,2 млрд гривень, а й про неоплачене реалізоване вугілля, що тягне за собою безліч неоплачених потреб, необхідних для утримання шахт та соціальних виплат. Очевидно, що сектор потребує кардинальної реструктуризації та реформування.

Реформування галузі чи тотальний провал?

Слід зазначити, що уряд України робив неодноразові спроби реформування галузі починаючи з 2000-х років. Ще у 2005 році було розроблено і схвалено Концепцію розвитку вугільної промисловості, якою передбачалося:

– врегулювати відносин держави з приватизованими вугледобувними підприємствами;

– продати на конкурсних засадах привабливі для інвестування шахти;

– сприяти приватизації на пільгових засадах малопривабливих шахт як цілісних майнових комплексів.

Виконання цих заходів мало до 2030 року довести обсяг видобутку вугілля в Україні до 112 млн тонн. Проте план не спрацював через відірваність поставлених цілей від наявних тенденцій і прогнозів на ринку вугілля.

Вже у 2008 році уряд схвалює Концепцію реформування вугільної промисловості, метою якої було забезпечення прискореного розвитку галузі та досягнення показників роботи, передбачених Енергетичною стратегією України на період до 2030 року. Результатом поставлених цілей мало б бути збільшення видобутку енергетичного вугілля у 2010 році до 60,6 млн тонн, а у 2015 році – до 73,6 млн тонн. А натомість – знову провал.

Чинною Концепцією реформування та розвитку вугільної промисловості на період до 2020 року, схваленою у 2017 році, визнавався декламаційний характер попередніх програм та були поставлені менш амбітні цілі: забезпечити видобуток вугілля у 2017 році на державних шахтах на рівні 6,3 млн тонн, у 2018 році – 8,7 млн тонн, у 2019 і 2020 роках – понад 10 млн тонн. Однак, попри те що плани були менш короткострокові й більш реалістичні, вони теж не були реалізовані. Виявилося, що екстенсивні методи нарощення збиткового видобутку, штучне створення постійних бар’єрів для імпорту не те що малоефективні, а взагалі згубні для галузі.

8 жовтня 2020 року за участі прем’єр-міністра Дениса Шмигаля відбулася презентація проєкту Концепції реформування вугільної галузі, що розрахована на 2020-2024 роки. Вона має новий підхід і пропонує групування державних шахт за напрямками:

– вугледобувні підприємства, які стануть ресурсною базою для ПАТ “Центренерго”;

– шахти подвійного призначення, які видобувають енергетичне і коксівне вугілля, та будуть пропонуватися до приватизації як вугледобувні підприємства, які мають перспективи подальшого розвитку;

– шахти, що потребують додаткових інвестицій або перепрофілювання, будуть пропонуватися до приватизації як цілісні майнові комплекси, що можна використовувати як для вуглевидобування, так і для іншої господарської діяльності.

Всі нерентабельні шахти мають бути закриті. При цьому обіцяють врахувати соціальні, економічні і екологічні особливості вугільних регіонів.

Концепцію вже мали б затвердити. Однак усередині січня Міністерство енергетики за ініціативи т.в.о. міністра енергетики Юрія Вітренка відкликало розпорядження Кабінету міністрів про схвалення Концепції з метою її доопрацювання.

Що далі? Вочевидь доопрацьовувати є що. Трансформація вугільних регіонів в Україні це не просто вибір між тотальною модернізацією галузі чи її повним згортанням. Все набагато складніше.

Вугільна промисловість є однією з ключових галузей української економіки, що посідає у ній вагоме місце за обсягами виробництва, залученого капіталу та чисельністю працівників. Цілі села, містечка і міста були побудовані довкола шахт, їх інфраструктура, економіка, соціальне життя, все пов’язане з шахтами. Іншими словами – закривається шахта, закривається все. Генерація електроенергії від спалювання вугілля складає третю частину від усієї енергогенерації країни і як показав недавній досвід, його нестача у нинішніх умовах, являється загрозливою для енергетичної безпеки держави. Українським металургійним комбінатам потрібне коксівне вугілля.

З іншого боку, на сьогоднішній день Україна Концепцією “зеленого” енергетичного переходу декларувала готовність до повної відмови від спалювання вугілля до 2050 року. При цьому діючою Енергетичною стратегією до 2035 року передбачається закриття неприбуткових шахт вже у найближчі 5 років. Тож, на етапі доопрацювання проєкту нової Концепції, її потрібно узгодити з кліматичними зобов’язаннями України відповідно до положень Паризької угоди, з Енергетичною стратегією до 2035 року, і Національною економічною стратегією 2030, якими акцентується увага на єдиному векторі руху разом з Європейським Союзом, що взяв курс на зелену енергетику.

Проте ми маємо обрати свій власний і поступовий шлях, врахувавши найкращий світовий досвід і регіональні особливості вугледобувних територій. Передусім визнати, що у найближчий час і принаймні на середньострокову перспективу, економіка України не зможе без вугілля. Його будуть видобувати. Швидше за все, за умови диверсифікації енергетичних джерел і збільшення частки “зеленої” енергії, обсяги видобутку вугілля поступово скорочуватимуться. Проте, у такому разі є шанс, що зростатиме нетрадиційне використання шахт.

Мова йде насамперед про комплексне використання метану вугільних родовищ на базі діючих та законсервованих шахт, а також на вугільних родовищах, не передбачених до розробки.

Як би там не було. Комерційний інтерес до вугілля в Україні є. Це підтверджує продаж спецдозволу на користування надрами з метою видобування кам’яного вугілля шахтоділянки закритої шахти “Матроська” за 10 001 000 грн. А отже і перспективи розвитку вугільної галузі також є. Залишається сподіватися, що нинішня Концепція реформування вугільної галузі стане нарешті не просто документом, а дієвою програмою дій, реалізація яких дозволить вивести вугільну галузь країни із глибокої кризи і поступово трансформувати, а також сформувати нарешті ефективну політику взаємодії держави і приватного бізнесу у досягненні спільної мети – енергетичної безпеки та сталого розвитку України.

Марина Малова, спеціально для НАДПУ.

Поділитися на facebook
Facebook
Поділитися на twitter
Twitter
Поділитися на linkedin
LinkedIn

Схожі записи

У Американській торговельній палаті презентували data-room потенційним інвесторам

Голова Державної служби геології та надр України Роман Опімах закликав представників бізнесу скористатися наданою геологічною інформацією та гарантував чесні і

Читати далі