Що таке явище сучасного ресурсного націоналізму?

Поняття ресурсного націоналізму виникло на початку 70-х років минулого століття із завершенням бурхливого процесу деколонізації та подальшою передачею контролю над природними ресурсами країнам, що звільнилися від колоніального ярма. Поняття ресурсний націоналізм стало розширюватися у зв’язку зі створенням ОПЕК, особливо після того, як картель спробував використати нафту як інструмент тиску на країни, що симпатизували Ізраїлю, і, насамперед, США, під час арабо-ізраїльської війни 1973 року. Арабське ембарго тоді закінчилося провалом. Однак у наступні роки ОПЕК небезуспішно впливав на світовий нафтовий ринок через регулювання обсягів видобутку. Ресурсний націоналізм має різні форми: скорочення експорту, маніпулювання цінами (як отримання максимального прибутку, так і надання політичного тиску окремих імпортерів, обмеження доступу іноземних компаній до розробки національних природних ресурсів). Прикладом чому, різною мірою, може бути досвід РФ, Казахстану та Туркменістану. Деякі аналітики вважають, що існує кореляція між коливаннями цін та поведінкою країн-експортерів. На їхню думку, зростання цін на енергоносії та бажання експортерів отримати максимальний прибуток зі сприятливої кон’юнктури стимулює ресурсний націоналізм і штовхає експортерів на круті заходи щодо зміни умов контрактів з імпортерами, що явно не сприяє зміцненню міжнародного комерційного права.

Перші сигнали для ресурсного націоналізму

Ресурсний націоналізм – це термін, що використовується для опису тенденції держав стосовно утвердження економічного та політичного контролю над природними ресурсами, що знаходяться на їхній суверенній території. І що в цьому поганого, скаже читач? Адже справедливо, що корисні копалини, які знаходяться в надрах тієї чи іншої країни, належать її народу і він отримує від видобутку ресурсів вигоду. І так справді має бути. Проте чи багато вигоди приносять корисні копалини, що просто лежать у надрах? Певно, що ні.

Для того, щоби родовище запрацювало, потрібні значні інвестиції. Зазвичай, іноземні. Від отримання прав на користування надрами до першої тонни руди, а тим паче зливка металу триває від двох до п’яти років. А капітальні вкладення на початковому етапі дуже значні, у деяких випадках вимірюються мільярдами доларів. У цей період, зазвичай, про жодний ресурсний націоналізм не йдеться. Він виникає тоді, коли гірниче підприємство стабільно працює, приносить прибуток, має налагоджену сітку збуту. І посилюється дією певних факторів або обставин непереборної сили. Маються на увазі стихійні лиха, воєнні конфлікти, пандемії.

Тоді уряди країн, окремі територіальні громади, корінне населення згадують про національні інтереси і починають шукати шляхи отримання ще більшої вигоди від видобувних компаній, використовуючи різні засоби впливу від підвищення оподаткування до прямої експропріації. У такому випадку межу між ресурсним націоналізмом та законними національними інтересами провести дуже складно.

Прикладами ресурсного націоналізму в дії є введення додаткових податків у ряді країн Африки та Південної Америки:

  • Південна Африка (вугілля і платина): 50% збиткового податку на суперприбуток, 50% податок на прибуток від продажу пошукових прав.
  • Гана (діаманти та золото): 35% податку на компанії, 10% збиткового податку на надприбутки, 5% на випуск готової продукції.
  • Австралія (залізна руда, нікель, вугілля): уряд планує запровадити податок на оренду корисних копалин, відсутній раніше; ввести мінімальний податок на мінеральні ресурси (MRRT) для великих гірничих компаній. Завдяки йому частина прибутку, отриманого добувними компаніями, перерозподілятиметься між більш дрібними.
  • Перу (мідь): тут з початком пандемії запроваджений принцип «використовуй або втрачай», що означає: або підприємство підтримує свої виробничі потужності на проєктному рівні, або втрачає усі права на гірничий об’єкт.

Одним із прикладів радикального ресурсного націоналізму є червневі події минулого року у Папуа-Новій Гвінеї, коли уряд країни відмовився продовжувати ліцензію на золотий рудник Porgera всесвітньо відомій компанії, лідеру золотодобувного ринку Barrick Gold і надав дозвіл на видобуток державній компанії Kumul Minerals Holdings. Очікувалося, що Barrick Gold втратить $52 млн, а майбутнє шахти все ще у невизначеному стані. Наразі об’єкт переведено у режим підтримки життєдіяльності і обслуговування. Barrick Gold намагається відстояти свої права у міжнародних судах і сподівається на відновлення роботи уже в поточному році. І такі ситуації стали непоодинокими по всьому світу останніми роками.

Теоретичні засади ресурсного націоналізму

Поширення ресурсного націоналізму під час останнього глобального буму ставить важливі запитання. Чому ресурсні країни знову стали виявляти підвищені вимоги до своїх гірничодобувних та енергетичних галузей? Які специфічні інструменти політики ресурсного націоналізму і які фактори визначають міждержавні відмінності в державній політиці, що проводиться. Ресурсний націоналізм зазвичай теоретично обґрунтовується характером економічних договірних відносин (угоди) між державою та компанією під впливом зміни економічних умов у ресурсних галузях. Водночас, використовуються дві взаємопов’язані види таких моделей угод.

Перша модель угоди, яку можна назвати моделлю ринкового циклу, базується на тому, що ресурсний націоналізм зазвичай пов’язаний із циклом буму-кризи на світових ресурсних ринках. Ця теорія пов’язана з ім’ям І. Вілсона, який стверджував, що світові ринкові цикли визначають результати переговорів чи угод між державою та компанією у нафтовій галузі. У періоди високих нафтових цін (і інтенсивної міжфірмової конкуренції за виробничі активи) державі належить останнє слово у перемовинах. Однак у періоди рецесій посилюються переговорні позиції компаній, які можуть успішно змусити державу проводити ліберальну енергетичну політику у вигляді явних чи неявних загроз виведення інвестицій. Сучасні дослідники розповсюдили цю теорію за межі нафтової галузі, охопивши нею широкий спектр видобувних та енергетичних галузей. Теорія ринкового циклу в даний час широко використовується дослідниками, корпоративними консультантами і навіть міжнародними організаціями (Міжнародна енергетична асоціація, ЮНКТАД тощо).

Схожий підхід до пояснення ресурсного націоналізму було запропоновано у «моделі застарілого контракту». Ця модель також розглядає ресурсний націоналізм як наслідок угоди між державою та компанією, однак як ключовий фактор виділяє рівень зрілості ресурсних галузей у різних країнах. Прихильники цієї моделі стверджують, що коли ресурсний проєкт починає вперше розроблятися, компанія має право вирішального голосу у перемовинах, оскільки фактор невизначеності та дефіциту капіталу змушує державу пропонувати найвигідніші умови для залучення інвестицій. Однак після здійснення інвестицій фактор невизначеності зменшується, а гірничодобувні та енергетичні проєкти перетворюються на «списані активи», які фірма не може перемістити в інше місце. Початкові умови угоди «старіють», дозволяючи державі виставляти нові обтяжливі умови.

Попри свою популярність та інтуїтивну привабливість, розглянуті моделі угод забезпечують лише часткове розуміння природи ресурсного націоналізму. Концептуально обидві є економічними, сфокусованими на економічних чинниках (високі світові ціни або галузева зрілість), що дозволяють державі ефективно вести переговори і здійснювати угоди з компаніями. Однак ці моделі недостатньо уваги приділяють політичним особливостям ухвалення державних рішень в галузі регулювання ресурсів.

Роль політичних чинників, таких як особливості національної політичної системи, режиму ухвалення рішень чи мети державної політики недостатньо досліджені. Моделі угод не в змозі пояснити політично вмотивовані цілі держави, зумовлені політикою ресурсного націоналізму, та міжкраїнні відмінності у стратегіях такої політики.

Насамперед ресурсний націоналізм слід розглядати як форму економічного націоналізму. У цьому випадку політичні інститути (організаційні заходи, що передують ухваленню політичних рішень, організація держави та її взаємодія з суспільством) виключно важливі для розуміння цілей та форм державної економічної політики, оскільки вони визначають форми державної відповідальності та взаємовідносини з соціальними групами, структурують їхні інтереси та створюють стимули для певних політичних підходів. Порівняльні дослідження економічного націоналізму виявляють його тісний зв’язок із певними формами політичних інститутів. Вони можуть включати політичні режими, засновані на альянсах між державною елітою та певними представниками капіталу, де економічна політика обслуговує рентоорієнтовані інтереси низки соціальних груп. Такі інститути можуть покладати відповідальність на бюрократію за «промислову трансформацію», коли інтервенція держави використовується урядом з метою розвитку. Економічний націоналізм також поширений серед політичних режимів, чия громадська легітимність ґрунтується на здатності досягати певних соціальних цілей.

Відтак можна назвати три типи політичних інститутів, що визначають розбіжності у формах ресурсного націоналізму. Перший представлений у так званих «рентних державах», де національні політичні інститути вишиковуються навколо вилучення та розподілу економічної ренти. Відповідно до теорії рентної держави, режим багатьох авторитарних держав забезпечується контролем над розподілом ресурсної ренти, що дозволяє підтримувати лояльні соціальні коаліції, фінансувати репресивний апарат та задіяти неопатримоніалізм. Ресурсна рента також дозволяє цим країнам фінансувати великі соціальні програми. Ресурсний націоналізм, особливо у формі державної власності, виконує в рентній державі важливу політичну функцію. Високий рівень державного контролю над видобувним та енергетичним секторами у формі державної власності збільшує можливості держави щодо вилучення ресурсної ренти та управління її розподілом між соціальними акторами. Рентна держава зазвичай асоціюється з арабськими нафтодобувними країнами, але доволі широко поширена і в інших країнах, що розвиваються.

Другий тип політичних інститутів у країнах ресурсного націоналізму пов’язаний із проблемами економічного розвитку. У багатьох країнах такі державні інститути набувають суспільної легітимності в результаті націленості на процеси індустріалізації, економічну модернізацію і високі темпи економічного зростання. Це змушує державу в таких країнах проводити більш інтервенціоністську політику досягнення цілей промислової трансформації. Зазвичай асоційована зі «Східно-Азіатською державою розвитку» 1960-1990 рр., подібна модель втручання держави у напрямі індустріалізації виявляється у багатьох інших країнах. Ресурсний націоналізм відіграє у цьому разі ключову роль досягненні цілей розвитку у вигляді використання набору інтевенціоналістських політик, вкладених у підтримку пов’язаних нересурсних галузей обробної промисловості.

Третій тип ресурсного націоналізму може бути у країнах з ліберальною ринковою економікою, де держава стягує ресурсну ренту за допомогою ринкових механізмів, таких як оподаткування приватних видобувних компаній, сплата роялті, оплата ліцензій тощо.

Приклад кількісного виміру ресурсного націоналізму у вигляді створеного індексу. Джерело:mining.com
Регіональні особливості ресурсного тиску

Окрім економічної складової, ресурсний націоналізм, залежно від територіального розташування того чи іншого родовища, має певне громадянське і політичне підґрунтя.

Так, у ряді країн Африканського континенту часті зміни влади, наявність перехідних урядів, складні кланові та племінні відносини спонукають тамтешніх можновладців шукати додаткові доходи фінансування у іноземних гірничих компаній. Прямі експропріації підприємств – це саме риса африканських країн.

У Латинській Америці поштовх до отримання більшої вигоди від природних ресурсів, зазвичай, залежить від двох факторів: ідеології (Мексика та Аргентина) та реакції місцевих громад, підсиленої впливом кримінальних кланів (Колумбія і Чилі).

Загалом  у  понад 34 країнах світу тенденція взяти під контроль природні ресурси або забезпечити більший прибуток від них зросла з 2017 року у кілька десятків разів. Економіка щонайменше 18 з них, включно з Ганою, Малі, Колумбією, Чилі і навіть Канадою залежить від гірничодобувної галузі. У 10 країн з підвищеним ризиком ресурсного тиску увійшли також Росія і Казахстан.

Ресурсний націоналізм – це складне явище, але це не означає, що гірничодобувні компанії не можуть ухвалювати цілеспрямовані стратегії для зменшення ризиків, які він може становити для їхніх проєктів. Ретельно розглядаючи питання придбання та обсягу майнових прав стосовно запланованого гірничого проєкту, а також будь-які конкуруючі вимоги щодо власності, які можуть бути визнані державою або третіми сторонами, гірничодобувні компанії можуть ефективніше передбачити та погіршити вплив ресурсів націоналізм у різних регіонах та у всіх ринкових циклах.

На фоні цього можна зробити цілком закономірний висновок, що світові видобувні компанії спрямовуватимуть власні інвестиції передусім у гірничі об’єкти, що знаходяться у найбільш стабільних країнах з прозорим законодавством у сфері надр і чіткими правилами «гри».

Топ-10 країн з підвищеним рівнем загрози ресурсного націоналізму за версією Verisk Maplecroft. Джерело:www.maplecroft.com
Україна і ресурсний націоналізм

Україна відсутня в переліку держав з ризиками ресурсного націоналізму. Отже, ми маємо шанс стати саме тією стабільною і привабливою для інвестицій у видобувну галузь країною. Для цього потрібно зовсім мало:

  • популяризація України як гірничодобувної країни, багатої мінеральними ресурсами;
  • прозорі умови надрокористування;
  • чітка, сформована політика щодо залучення іноземних інвестицій і надання державних гарантій, рівна для усіх гравців ринку корисних копалин.

І відсутність таких історій як з компанією Avellana Gold, яка почала інвестувати у Мужіївське родовище золота, починаючи з 2016 року, з придбанням Карпатської рудної компанії та Західної геологорозвідувальної компанії, пережила декілька судових процесів та спроб рейдерського захоплення. Сьогодні компанія вже розпочала видобуток. Проте ще навесні 2020 року на форумі у Канаді генеральний директор компанії заявляв про спроби незаконного захоплення своїх активів практично на весь світ. І хоча тоді не прозвучало жодного слова про ресурсний націоналізм, такі речі у нашій країні неприпустимі.

Знаходячись у центрі Європи, маючи серед європейських країн найпотужнішу мінерально-сировинну базу, наша держава просто зобов’язана стати не лише лідером ресурсного і переробного сектору гірничодобувної галузі, а й флагманом і гарантом справедливої політики надрокористування як у коротко-, так і у довгостроковій перспективі.

Поділитися на facebook
Facebook
Поділитися на twitter
Twitter
Поділитися на linkedin
LinkedIn

Схожі записи

Рада підтримала українських гірників, карта надр, здобутки «Метінвесту» | Про Надра. News #29

🔸 Що передбачає законопроєкт про підтримку українських надрокористувачів 🔸 Нарешті стала загальнодоступною Карта спеціальних дозволів на користування надрами 🔸 15

Читати далі

Бізнес-омбудсмени, митні пільги для інвесторів, економічна стратегія України | Про Надра. News. #17

🔸 У регіонах запрацюють бізнес-омбудсмени 🔸 Уряд затвердив Національну економічну стратегію 🔸 Як інвестиції Rio Tinto в Австралії вплинуть на

Читати далі