Угода про розподіл продукції. Основи функціонування інструменту збільшення видобутку.

В умовах критичної залежності України від імпортних постачань енергоносіїв (на даний момент можна сказати, що внутрішній видобуток забезпечує лише половину споживання природнього газу) практичним завданням є їх диверсифікація, а також прискорення освоєння нових родовищ корисних копалин і розширення експортного потенціалу. Беручи до уваги брак внутрішніх джерел фінансування, сьогодні видобуток вуглеводнів без залучення іноземних інвестицій практично унеможливлений, особливо для маленьких та нових компаній. Для стимулювання іноземних інвестицій в сферу нафто- і газовидобутку та ефективного освоєння нових глибоководних родовищ необхідно вивчати сучасну світову практику договірних угод між іноземними інвесторами та державою, при яких, на відміну від виняткових ліцензій, за державою зберігається постійний суверенітет на природні багатства. В даному випадку мова йде про так звані угоди про розподіл продукції (УРП).

До початку 1970-х років нафтогазові компанії в усьому світі працювали на підставі виняткових ліцензій або контракту на право розробки родовища. Виняткові ліцензії надавалися власником нафти і газу на місці (їм може бути як держава, так і приватні власники, як наприклад, в США) юридичній особі, що володіє необхідною кваліфікацією та фінансовими можливостями і надає власникові (ліцензіату) право видобутку ресурсу з родовища. Власність на видобутий ресурс переходить до ліцензіату з того моменту, коли нафта починає надходити в свердловину, пробурену останнім, до закінчення терміну ліцензії. Порівняно новою формою договірного угоди між зарубіжною нафтогазовою компанією та державним підприємством (державною стороною) є угоди про розподіл продукції (УРП).

Правову та юридичну основу УРП містить Статут Економічних прав і обов’язків держав, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН в 1974 році.  Державний суверенітет на природні багатства в міжнародному праві гарантує Угода по Статуту Європейської Енергетики (1994р.), підписана не тільки державами-членами ОЕСР, але і країнами СНД. Прорив в області поширення УРП стався саме в той час, коли традиційні концесії та інші ліцензії в державах-членах ОПЕК (за винятком Ірану та Індонезії) були націоналізовані, або закінчилися, або ж їх дія була припинена в рамках 60% власності держави. Різні дії і заходи, прийняті державами-членами ОПЕК, пояснювалися і виправдовувалися посиланням на необхідність ввести в дію Новий Міжнародний Економічний Порядок (Урочиста Декларація Монархів і Глав держав, Алжир, 4 – 6 березня 1975 року). Ці події зробили більш нагальною потребою створення правового документа щодо нафти, який можна було б звірити з принципами вищезгаданого Статуту Економічних прав і обов’язків держав (1974), але який в той самий час не ускладнював надходження вкрай необхідних іноземних інвестицій.

Можна виділити такі відмінності між УРП та виключної ліцензією:

  1. УРП не наділяє підрядника винятковим правом на вироблені нафту та газ.
  2. УРП передбачає право на частину від загальної кількості вироблених нафти і газу.
  3. УРП передбачає право на частину від загальної кількості вироблених нафти і газу.
  4. УРП пропонує більш широкий вибір параметрів (фінансових і нефінансових), за допомогою яких держава може впливати на діяльність підрядника, наприклад: терміни угоди розділу виробництва, додаткові податки на барелі нафтових доходів, експортні мита та прибуткові податки, покладені на підрядника, і які в своїй сукупності забезпечують більше гнучкості і дозволяють краще реагувати на зміни  економічного клімату.
  5. УРП повністю дотримує постійний суверенітет держави щодо його природних багатств. Це досягається таким чином, яким ніколи не могло б бути досягнуто  результату при наданні виняткових ліцензій або концесій. Фактично УРП може розглядатися як угода з продажу продукції, за яким державна сторона продає частину нафти і газу, поставляючи їх підряднику в обмін на надані останнім експлуатаційні послуги та фінансування виробництва.

 

Виділяють декілька методів розподілу продукції. Контракти, що діють в одній і тій же країні, де ведеться нафтовидобуток, пропонують подібний за структурою метод розділу продукту, але розрізняються в тому, що стосується абсолютних цифр і величини відсотка. Фактичні цифри визначаються після переговорів з учасниками тендеру і залежать від конкуренції, особливих обставин контракту і території його дії. Сумарний продукт ділиться на три або чотири нерівні частини. Перша частина призначається Державі і вважається платою за користування надрами. Якщо договір передбачає частку гонорару за користування надрами, то прийнятний відсоток варіюється між 10% і 15% – зазвичай в залежності від щоденного рівня нафтовидобутку. Може також бути визначена серія послідовних траншей, причому, кожному вищому траншу визначається і більш високий відсоток “гонорарної” нафти. Друга частина, або так звана “витратна нафта”, призначається підряднику з метою відшкодування понесених ним витрат.

У деяких країнах (наприклад, в Нігерії) контрактами передбачається окрема частка продукції, яка вважається податкової нафтою. Вартість цієї частки є прибутковий податок, який колективно виплачують державна сторона і підрядник.

Третя або четверта частина (в тому випадку, якщо присутня вищезгадана податкова нафта) вважається залишковою або “прибутковою” нафтою і розподіляється в складній пропорції між державною стороною і підрядником.

Звичайний метод передбачає серію послідовних щоденних траншей продукту, при цьому кожному вищому траншу призначається пропорція з більшою вигодою для державної боку. Розподіл стосується тієї частини кожного окремого траншу, яка називається “прибутковою нафтою”.

Тобто перш ніж буде проведено розділ продукту за пайовою участю, необхідно розділити кожен транш на “гонорарну”, “витратну” і “прибуткову” нафту.

Виділяють також метод, при якому відбувається поділ накопиченого продукту на послідовні транші і призначення по кожному траншу своєї частки “прибуткової нафти”. По мірі збільшення обсягів видобутку, частка “прибуткової” нафти для державної боку неодмінно зростає.

Традиційний метод розділу продукту міститься в зразковому контракті, що додається до Угоди між Австралією та Республікою Індонезія (1989р.). Згідно цього зразкового контракту, роль державної сторони виконує створене відповідно до Угоди Спільне Управління, в завдання якого входить контроль над певною Зоною Спільної Діяльності, на території якої проводяться роботи з нафтовидобутку. Цей зразковий контракт передбачає відмінність між першим і другим траншем продукту. Перший транш продукту (10% від загального продукту протягом перших п’яти років нафтовидобутку, і 20% в наступні роки) розподіляється між Спільним Управлінням і підрядником в співвідношенні 50/50 по природному газу і в зростаючих пропорціях для нафти. Пропорції нафти збільшуються від 50/50, 60/40 до 70/30 в залежності від серії трьох послідовних щоденних траншей продукту (0- 50 000 барелів / день, 50 001-150 000 барелів / день і більше 150 000 барелів / день). Другий транш продукту (90% або 80% всього продукту) зарезервований насамперед для цілей відшкодування витрат. Відшкодовуються витрати включають в себе інвестиційні кредити на розвідку і капітальні витрати (рівним за вартістю 127% цих витрат) і операційні витрати (які визначаються як сума витрат на розвідку, некапітальні витрати і амортизації основних фондів капітальних витрат). Інвестиційні кредити повинні бути відшкодовані з другого траншу продукту, виходячи з принципу першочерговості. Прибуткові податки сплачуються в грошовій формі, а не натуральної. Таким чином, податкова нафтова частина відсутня. Та частина другого траншу продукту, що залишається після відшкодування витрат, розподіляється між Спільним управлінням і підрядником в тих же пропорціях, що і перший, розподілений між ними транш. Сюди також можуть включатися Зобов’язання Внутрішнього Постачання (ЗВП) в розмірі 10% експортної ціни з 60-місячним відстроченням виконання ЗВП.

Якщо йде мова про сутність УРП, можна виділити наступні ключові аспекти:

1) Багатостороннє агентство з інвестиційних гарантій (БАГІ) відносить УРП до «договірних» інвестицій, які в свою чергу вважаються ПІІ (прямими іноземними інвестиціями) на тій підставі, що дохід інвестора при їх здійсненні безпосередньо залежить від виробничих показників підприємства. «Договірні» інвестиції не передбачають передачу нерезиденту права власності, проте дають право на систематичне отримання доходу (роялті, рента).

2) УРП як неподатковий механізм вилучення ресурсної ренти. Як відомо, підприємства, діяльність яких пов’язана з обмеженими і невідновлюваними та природніми ресурсами, мають можливість реалізовувати свою продукцію за цінами, що перевищують як витрати підприємства на їх виробництво, так і деякий рівень прибутку, достатній, щоб зробити інвестиції в це виробництво привабливими. Цей надлишок зазвичай розглядається як ресурсна рента, надприбуток, що належить суспільству і тому підлягає вилученню державою.

 

Схема розподілу продукції між державою та інвестором в Україні

 

В Україні реалізація продукції, яка залишається у власності держави відповідно до УРП (за винятком частини продукції, відданою органу місцевого самоврядування), здійснюється уповноваженим КМУ органом через біржі (аукціони) в законодавчому порядку, при цьому початкова ціна реалізації продукції не повинна бути нижчою за ціну, за якою вона була отримана при її розподілі. З метою поліпшення інвестиційного клімату в Україні необхідно забезпечити сталість законодавства щодо умов іноземного інвестування, удосконалити нормативно-правову базу, забезпечити надійність, доступність і оперативність організаційного забезпечення іноземного інвестування.

Георгій Попов

 

Поділитися на facebook
Facebook
Поділитися на twitter
Twitter
Поділитися на linkedin
LinkedIn

Схожі записи

Інвестори пропонують впровадити міжнародний принцип “first come – first served” для геологорозвідки

Урядовий експеримент покликаний пожвавити розвідку корисних копалин в Україні та скоротити мільярдні збитки через неефективне використання коштів на геологічне вивчення

Читати далі